Home - Допомога - Пошук - Список учасників - Групи - Зареєструватись - Профіль - Увійти, щоб переглянути п/п - Вхід
Танзанія 2003

 
Нова тема   Відповісти    Туристичний форум -> Веселі історії
Попередня тема :: Наступна тема  
Автор Повідомлення
pozitronik



З нами з: 06.10.06
Повідомлень: 142

ПовідомленняНаписане: п'ятниця березня 02, 2007 11:27 pm    Тема повідомлення: Танзанія 2003 Відповісти цитуючи

Оповідка Андрія
... Бачив стільки цікавих і нових речей, що маю трохи більше вражень ніж здоров”я і терпіння про то все написати. Так що пишу коротко і нецікаво. Все решта розкажу, як приїду ...

Почалося все з приємної і одночасно дуже корисної несподіванки. Зовсім випадково, я і Джема (кубіта Роба, одна з тих, хто приїжджали на Новий Рік до Львова) купили квиток на той самий літак. Роб сказав Джемі, щоб вона про мене попіклувалася, а вона, на відміну від мене, таки знала куди ми летимо. Я ж був без найменшого поняття. Перед від"їздом навіть не встиг туристичний довідник прочитати як належить. Добре що зробив всі прививки і почав пити таблетки від малярії. Перше потенційно цікаве і нове відчуття оминуло мене повністю. Не відчув ніякої побічної дії від вживання мефлоквіну. Ні депресії, ні параної. Аж було нецікаво.

Отож, летіли ми з Лондонa до найбільшого міста Танзанії (аміністративної столиці) Дар ес Салааму. Літак був скорше літаючий кінотеатр-ресторан, ніж просто літак. Десять місць у кожному ряді, і у кожного перед носом - маленькій телевізор. Крім всіляких фільмів і програм на 22гому каналі показували інформацію про переліт: карту з розташуванням літака, швидкість, висоту, відстань до пункту прибуття і відстань до Мекки. Авіакомпанія була з мусульманським ухилом і з центром в Абу Дабі (Об"єднані Арабські Емірати). Через сім годин з гачком ми прилетіли в Абу Дабі, пересіли на інший літак і через 9 годин (літак приземлявся 2 рази по дорозі: в Мускаті (султанат Оман) і в Занзібарі) опинилися в Дар ес Салаамі. Там на нас чекало таксі яке нас завезло прямо до хати Бена. Джема направду все замазала на совість. Вона недавно влаштувалася на роботу в DFID (урядова організація міжнародного розвитку) і вони мають порядне представництво в Танзанії. Якраз так співпало, що її знайомий з роботи був там у відрядженні, тож ми мали де заночувати. Наступні 2 дні то було дуже ненавантажуюче знайомство з Африкою. Ми жили у Бена в хаті, він нас возив машиною по місту, поїв пивом “кіліманджаро” і годував. А також мене навчили місцевої мудрості: не пити воду з крана, носити штани і сорочку ввечері (захист від комарів), і спати під москітною сіткою, яку вони мають над всіми ліжками (фотка). А ще там швидко темніло десь зразу після 6ї вечора, і вночі в принципі не було що робити. Отож, я привчився рано лягати спати і рано вставати. І спав я багато (маючи 12 годин ночі, було куди розігнатися).

Наступний день по приїзді була субота, то ж ми втрьох зраненька поїхали на південний пляж. То я вам скажу була штука. Такі кольори я бачив лише по телевізору. Білий пісок, світло-голуба вода і кокосові пальми (фотка). Я аж від захоплення трохи згорів на сонці. Після обіду на пляжі, ми поїхали в місто, трохи потусувалися і пішли на вечерю в ефіопський ресторан. Там їли справжню ефіопську їжу. Один великий пляцок (типу налисник) на всіх і в нього вилиті різні підливи і соуси. І то все треба їсти руками. Смакота неописуєма.

Наступного дня зраненька Бен завіз нас у порт, де і залишив. Порти і автобусні зупинки в Танзанії, то - місця підвищеного психологічного тиску. Там на всіх туристів, яких легко впізнати по кольору шкіри, полюють таксисти, носильники, гіди, порадники, продавці лівих квитків і всілякі інші слизькі типи, які очікують в нагоду як мінімум заробити якісь чайові. Отож, посилаючи всіх на свому шляху ми купили квитки і після трохи чекання сіли на паром і поплили на Занзібар. Загалом все було зовсім нескладно. Єдине що мені не дуже сподобалося, що квитки для білих продають набагато дорожче ніж для місцевих. Це в них всюди така політика. І студентські знижки в них не заведені.

Паром в нас був швидкий і за дві з гачком години ми таки доплили до легендарного Занзібару. То - острів відомий своїми пляжами, кораловими рифами, арабським духом і тим, що там народився Фреді Меркурі. Приплили ми в так зване Кам”яне Місто на західному узбережжі. Воно особливе тим, що воно є зовсім не типовим африканським містом, в якому ще з давніх часів жили араби. Невелика стара частина міста більше подібна на Італію, з її вузенькими вуличками і потрісканими старими будинками.

Отож, поселилися ми в готель, який для нас зарезервував Роб, і трохи погуляли містом. На вечерю пішли на прибережний базар, де місцеві готують купу всілякої риби та іншої дивини (фотка). Нарешті ми їли справжню місцеву їжу. Бо після ресторанів у Дар ес Салаамі, я зрозумів, що якщо так і далі харчуватися, то грошей в мене надовго не вистачить. І взагалі, виявилося, що Танзанія не така вже і дешева країна. Хоч люди там живуть дуже бідно, але ціни там не такі вже і малі. Особливо для туристів. Всіх білих вважають багачами, які грошей навіть не рахують. Але і для місцевих не все так просто. Оскільки з промисловістю в них там туго і більшість речей імпортують, то ціни відповідно на деякі речі більші ніж в Європі. За три тиждні я не з”їв ні шматочка шоколаду. Не повірите. Жаба дусила платити за шоколад дорожче ніж він коштує в Англії. Ну але місцева їжа вона доволі дешева. І якщо довіряти свому шлунку, і сподіватися що він справиться з потенціно неприємними місцевими бактеріями, то можна харчуватися смачно, поживно і дешево.

Наступного ранку, ми з Джемою винайняли човна і маску на пів дня і поїхали на острів. То було знову ще крутіше ніж я міг собі уявити. Острів, тобто навіть не острів, а маленька купка піску серед океану (фотка) був зовсім незвичайним. Там вже загоряло трохи людей, але не багато. Багато людей там би просто не помістилося. Дядько ("водій") висадив нас і залишився чекати з човном біля берега. Джема віддала мені маску і я пішов плавати. І то було просто духо-перехоплююче. Там було трохи коралів, і то було настільки гарно і незвичайно, що, направду, аж перехоплювало дух. Це - як потрапити у зовсім інший світ. Всілякі дивні штуки на відстані 20 см від носа, збоченські смугасто-різнорольорові риби, морські зірки, підводні квіти. Ну повна труба одним словом. Там було тільки трохи тих коралів і то було не найгарніше місце. Але для мене то було більше ніж треба. Як вийшов на бегег віддихатися і віддати маску Джемі, то на мене чекав обід. Наш водій, приніс нам тазік їжі. Угалі (то їхня місцева типу кукурудза ще з чимось) з овочами і рибою (фотка). Потім на мене напала манічка ходити по острову і збирати ракушки. Хоч я і не збирався їх з собою таскати по всій Танзанії, але все було настільки гарне і незвичне, що я просто ходив і все збирав і збирав.

Після обіду ми повернулися в готель і там нарешті здибали Роба. Хоча тільки на 5 хвилин. То був його останній робочий день і він ще був по вуха зайнятий опікуючися групою англійських студіків. То було 14 чоловік, які заплатили купу грошей, щоб поїхати в Африку, мати там трохи пригод і набратися життєвого досвіду. Отож, останні 4 тижня вони жили в селі і будували школу. І на кінець програми приїхали на Занзібар.

Отож, знову ми зустріли Роба і решту народу з його групи аж наступного ранку. Він вже був вільною людиною. Проект закінчився і кожен міг робити що хотів. Роб і Джема зібралися на східне узбережжя Занзібару (Джема хотіла трохи пониряти), а Роб сплавив мені кубіту Хелен, яка хотіла вилізти на гору Меру. Робити мені все рівно не було що, бо Мартін (з яким я збирався спочатку їхати) таки не приїхав до Танзанії, тож ми вирішили наступного дня вдвох поїхати на землю і на північ в гори. Там було Кіліманджаро і трохи інших гір. На Кіліманджаро я твердо не збирався, бо казали що то невиправдано дорого і що там не змахлюєш. Але подивитися і розвідати ситуацію треба було. Гора Меру була альтернативна пригода, яку я міг собі дозволити.

Ми вирішили плисти нічним і дешевшим паромом, тож цілий день пішов на мандрівку Занзібаром. Ми заїхали у Джозані ліс (де колись Роб 3 місяці робив свій університетський диплом і де живуть червоні мавпи). І потім ми заїхали на західне узбережжя, де мали бути духозахоплюючі пляжі. Так воно і було (фотка1, фотка2). Казка направду.

Після нічного парому, трохи психологічного навантаження з добиранням на таксі до автобусної станції, ми таки сіли на автобус до Аруші. То був кусок дороги, але автобус їхав швидко, дорога була нова і якісна , тож мандрівка зайняла нам годин може вісім з гаком. Кіліманджаро з вікна не було видно через хмари. Аруша то є просунуте місто і воно є столицею східної Африки (то таке утворення подібне на ЄС, куди входить Танзанія, Кенія і ще пару сусідніх країн). На станції ми очікували на навалу всяких місцевих слизьких типів, які не дають спокійно дихати туристам, але все обійшлося доволі приємно. Ще в автобусі до нас причепився тільки один дядько, який був директором одної тур фірми. Тож вони нас машиною завезли до декількох готельчиків, доки ми поселилися, потім до себе в офіс на халявський інтернет, і потім залишив нас в спокої. Віддячили ми йому тим, що пообіцяли, що подумаємо чи не поїхати з ним на сафарі пізніше. Аруша то - столиця сафарі. Навколо є декілька всесвітньо відомих парків і вони здається і є джерелом найбільших доходів для країни. Тож в Аруші здається що половина людей мабуть то і робить що пробує підбити заїжджих туристів на сафарі або яку небуть мандрівку. За це все вони вимагають грубі гроші. Отож, спокійно погуляти по Аруші не вдається нікому. Майже весь по дорозі чіпляються люди і їм треба довго пояснювати, що тобі від них направду нічого не треба.

Наступний день пішов на приготування до сходження на гору Меру (карта). То також був національний парк за який треба було платити гроші. Також там були всілякі звірі, і тому треба було мати з собою озброєного гіда (або як вони там його називають – озброєного рейнджера). Гора була 4566 метрів висотою і Хелен не погоджувалася на мандрівку менше ніж на три дні. Ну я на таке згодився, хоча справжнім рейнжерам таке би і за одну добу можна би було попробувати осилити. Ну хіба що від різького набору висоти може гірська хвороба сплющити. Але то таке. Доки не попробуєш, не будеш знати.

Отож, ми закупилися харчами, картою, погуляли, на вечерю знайшли супер столову зі справжньою місцевою їжою. Тобто день пройшов не марно.

Зраненька спіймали маршрутку, потім зразу знайшли джипа, який їхав до воріт парку, потім з півтори години почекали доки той джип наповниться людьми, щоб водію було вигідно їхати, і, в решті-решт, доїхали туди куди треба. Взагалі, транспорт в них заслуговує особливої розповіді. Скільки людей в тому нашому джипі їхало я не знаю. Забагато, щоб можна було порахувати. То що стояли в машині, і сиділи на даху то ще таке. Один дядько сидів навіть на капоті. Джип по дорозі три рази ламався і його ремонтували. Тож 24 км дороги ми їхати не менше години.

Але все було загалом успішно. Ми почали реєструватися і платити гроші за парк. Вони вимагали гроші в долларах, яких в нас трохи не вистачало, і тому нас приєднали до гіда-рейнджера, який вже мав вести двох німців. Тож нас загалом було четверо і гід Майкл, який мав рушницю, щоб боронити нас від слонів і буфало. Німці були справжні матрасники і мали ще крім гіда носильника і кухаря, але вони ішли окремо. Ну, перший день був повний розслабон. За годин чотири з гачком розслабленого ходіння ми дійшли до першої хати. По дорозі бачили жирафу, слонів (у кущах), мавп і взагалі купу краси. Хата була на рівні дна кратера (2514 метрів). Взагалі, гора Меру, то – великий прикіл. Колись то була велика гора (може навіть більша за Кіліманджаро), але великим вибухом гору знесло і тепер на її місці кратер зі стінками з трьох боків. Найвища точка на тій стінці і є гора Меру. А ще посередині кратера, тепер є менший але тимчасово (вже 100років як) непрацюючий вулкан з іншим кратером на його вершині. Дивина тай годі. Один вулкан всередині іншого.

Хата була супер. Не даремно за неї вони беруть грубі гроші. Окремо було дві хати для туристів і ще хати для носильників, кухарів і обслуги. Там крім нас вже банячила група старших німців, і вони з собою мали ще чоловік десять обслуги. То я вам скажу повна халява так в гори ходити. Приходиш в хату, тобі накривають стіл і годують як в ресторані. Ну ми так не випендрювалися. Мали з собою півлітра палива і я напросився на примус до місцевої обслуги варити макарони. Люди виявилися дуже хороші. Дали примус, воду, напоїли чайом. Отож, ми поїли і пішли спати.

На наступний день план був дійти до наступної хати на сідлі між Меру і малою Меру. 1000 метрів підйому. Повільно почавши підніматися з нашою матрасницьою групою (кубіта, один старший німешь, а другий фотограф), я не витримав і приєднався до носильника, який нас обганяв. Отож ми швиденько пройшли шар хмар і нарешті я побачив Кіліманжаро. До хати ми дійшли ще зранку, тож я ще збирався погуляти і може навіть вилізти на Меру. Бо був ще цілий день попереду. Хата була на 3570 метрів висоти і там вже не було ніяких страшних звірів, тож можна було безпечно гуляти самому. Але нічого не вийшло. Мене загрузили і не пустили. Прийшов начальник табору і сказав що самому гуляти не можна. Оскільки я в носі мав їхні правила, то мені пригрозили покаранням і великим штрафом, якщо я їх не буду слухатися. Ну я таки і трохи налякався. І подумав, що дідько їх знає з їхніми порядками. Ще заарештують чи що. Сказали що на малу Меру можна лізти скільки завгодно, а далі в сторону великої Меру, тільки недалеко і то з кимось з місцевих. І то вимагали чайові. Після довгих торгуваннь і сперечань зі мною відправили одного хлопця (якому я мусив за це віддячити тобто заплатити). Ну капець одним словом. Розвели зовсім не рейнджерські порядки. Приватизували гори, і мало того що платиш їм гроші, так і ще вони вимагають щоб ти їх слухався. Ну трохи погуляв в один бік, потім з іншим народом виліз на малу Меру, пофотографувалися (фотка) і ми всі повернулися до хати. Зварили вечерю. Потім впали на хвіст німцям на їхню вечерю, бо вони не могли того всього самі з”їсти, і пішли спати. За планом вихід на штурм Меру був в 2гій ночі. То в них основна робоча ідея. Вийти на гору так, щоб було видно як сонце сходить з Кіліманджаро.

Ну так і вийшли. Зустрічали схід сонця перед самою вершиною, але трохи нам не поталанило. На сам схід сонця на Кіліманджаро найшла хмарка і трохи перебила очікуваний фантастичний вид. Але все рівно було супер гарно. Вилізли вже засвітло на вкриту інеєм Меру, сфоткалися (фотка), полюбувалися на незвичайну красотищу (фотка(всередині великого кратера)) і почовгали назад. В мене, може від висоти, аж розболілася голова, і я подумав, що мабуть то і добре що мене попереднього дня не впустили самого гуляти, а то ще від зайвого натхнення заробив би гірську хворобу чи що.

Спустилися ми до хати, годинку поспали, доїли за німцями сніданок, і пішли донизу (фотка(наша команда після успішного спуску)). Я чуть не домовився з місцевим рейнджером, який організовував мандрівку для тих двох німців, що може він візьме мене нелегально на Кіліманджаро разом з тими німцями. Але ніц з того не вийшло. Ввечері ми так і не зустрілися, і всі люди з якими я потім говорив казали, що за Кіліманджаро треба платити гроші, і ніяких лівих шляхів там не може бути. Хіба у тюрму. Так що я вирішим залишити цю пригоду на пізніше. Все рівно з їхньою огранізацією (вони офіціно вимагають щоб люди організували сходження тільки з тур. компанією) ніякого рейнджерського задоволення можна і не отримати. Гора то - зовсім не складна і все виходить на повне матрасництво. Отож, я подумав, що своїм друзям буду радити що сходження на Кіліманджаро краще залишити десь на вік після 60ти років. Тоді можна і кухаря з собою взяти і пару носильників і спокійно насолоджуватися божевільними краєвидами.

З парку їхали вже затемно. На німців чекала машина і ми знову впали їм на хвіст. Один раз чуть не заїхали в пару жирафів. Наш джип по дорозі поламався тільки раз, тому до Аруші ми добралися доволі швидко.

Отож, на Кіліманджаро я забомбив і через день ми поїхали у Мто Ва Мбу. То - невеличке село, де ростуть баобаби (фотка) і де працює програма так званого ”культурного туризму”. Там ми розділилися. Хелен залишилася на місцеву екскурсію а я поїхав у Енгаруку і обіцяв повернутися через день. Енгарука, то є маленьке село в кінці дороги недалеко від кордону з Кенією і то є край вулканів і кратерів. Тобто там є справжнгій працюючий вулкан і я думав, що треба на нього вилізти і подивитися. І ще то є край масаїв. Масаї то є дуже автентичне плем”я і навіть нашим гуцулам до них ще дуже далеко. Вони мають величезні діри в вухах, носять шмати замість одягу і часом крадуть корови з Мто Ва Мбу, бо вірять, що споконвічно всі корови належать тільки їм.

По обіді я вліз в машину з купою дивних людей і через дві години, вже затемно, вкритий грубим шаром пилюки я прибув у Енгаруку. Там мене відвели на наметове поле з двома наметами і сказали чекати хлопця Аббі, який вміє говорити англійською. Я вже майже заснув, як близько дев”ятої години він прийшов. Він на мене трохи здивовано дивився, коли я сказав що хочу на вукан і що мені треба зранку через один день повернутися назад до Мто Ва Мбу. “Ти хочеш виходити прямо зараз ?” – спитався Аббі. Виявилося, що до того вулкана трохи далеко, і що туди він водить людей на три дні. Ну на два як мінімум. Але після матрасницького досвіду на горі Меру я прагнув пригод і сказав що ми можемо спробувати а там вже як вийде. Ще трохи поторгувалися за ціну і пішли спати, призначивши вихід на третю ранку. Ще Аббі казав, що в нас недостатньо води (я мав десь 2 з половиною літра), але я знову ж сказав, що по-барабану, можемо спробувати дійти куди зможемо.

В третій ранку падав проливний дощ і ми вийшли в п”ятій. Хлопака був трохи рейнджер і ми йшли справжнім рейнджерським кроком. Через п”ять годин ми підійшли до вулкана Олдойньо Ленґай (“гора богів” по місцевому) (фотка). Ще до нас чогось по дорозі приєднавсь одим мандруючий масай. Ми підійшли під гору і мене все ще тягнуло на неї вилізти. Аббі сказав, що то не можливо, бо в нас недостатньо часу і недостатньо води. Ну я подумав, що то - суперова нагода довести тим масаям, що українські рейнджери то є найкрутіші рейнджери в світі. І я сказав, що хай він мене почекає в тіні під останнім деревом, а я спробую вилізти і подивитися як воно піде. Так і зробили, після маленького перекусу (фотка) Аббі сказав, що масай який до нас приєднався мене трохи проведе,а він сам мене почекає під деревом. Трохи масай мене провів, і потім я пішов сам. Прикіл був в тому, що через півтори години рейнджерських зусиль я навіть не дійшов до гори. Ну майже дійшов. Але замахався і випив майже всю воду. Під обід сонце почало пекти на повну катушку, і взагалі той район то була майже пустеля. Я зрозумів, що трохи прорахувався з маштабами, і що гора насправді не дитяча, і що треба повертатися. Коли я повернувся до дерева під яким спав Аббі, то ентузіазму в мене вже було трохи менше. Мрія про холодне пиво ввечері в Енгаруці незрівнячнно більше приваблювала ніж будь яка інша ідея. Ми ще подивилися на один кратер поблизу (фотка), вже по дорозі назад потусувалися зі справжньою масайською родиною (фотка). Вода в нас вже зовсім закінчилася і разом з нею чогось закінчилося все натхнення до ходіння. В тій масайські хаті нам дали пляшку місцевої води, але навіть Аббі сказав, що не зовсім тій воді довіряє. Тобто, мені її пити точно не можна було. Це мене ще навчили Джема і Бен. Будь яка не дизинфікована вода для наших не пристосованих до африканських бактрерій шлунків ризикує спровокувати як мінімум тимчасові неприємності. Вода яку нам щиро запропонували я думаю могла б спровокувати і довгочасові неприємності. Через деякий час Аббі знайшов якусь каністру з як він сподівався дощовою водою і з сумним виразом обличчя її випив. Я ж вирішив триматися далі і чекати на пиво в Енгаруці. Хоча то вже було трохи неприємно і вилазило боком. Я явно перегрівся, і одного разу навіть запропонував зробити привал і полежати в тіні, щоб охолоти. Виявляється, що без води в таких умовах нікуди не зайдеш. Я вирішив, що я точно не хотів би жити десь в пустелі.

До Енгаруки ми буквально допленталтся вже вночі і прийшли зразу в бар до брата Аббі. І я пережив ще одне дуже цікаве і нове відчуття. Випивши залпом пляшку пива, через буквально 30 секунд я раптово вкрився густим потом. Направду все пиво раптово вийшло потом і я був повністю мокрий. І це було так раптово та інтенсивно, що я аж захоплено спостерігав як це коїться. Загалом, перед вечерею я випив 4 літра суміші пива, інших напоїв і води. Справді, пустеля під сонцем то - не жарти. Тут і рейнджерство не допоможе. Я зрозумів чого Аббі казав, що на той вулкан вони завжди піднімаються вночі, бо вдень занадто пече сонце.

Наступного дня зранку я успішно доїхав назад до Мто Ва Мбу, вже разом з Хелен ми поїхали до Моші, де зустрілися з залишками їхньої волонтерської групи (5 кубіт), які приїхали після курсу підводного плавання на Занзібарі. Моші то є містечко під Кіліманджаро то ж вид з готелю був просто супер (фотка). Наступний день був розслабольний. Що було цікавого: бачив як росте кава, пробував цукрову тростину, плоди баобаба, і якийсь підозрілий місцевий напій (що я аж переживав за свій шлунок). Кубіти вирішили їхати на 3 дні на сафарі. Але оскільки в мене вже зовсім закінчувалися гроші та я думав, що за три дні я знуджуся, то я приєднався до них тільки на другий день на поїздку у Нгоронгоро кратер. Там ми трохи подивилися на всіляких зебр, антилоп, страусів, бегемотів і іншої дивини, і наступного дня зраненька я поїхав в напрямку до Дар ес Салаама. Автобус по дорозі трохи поламався, тож я приїхав до міста затемно. В автобусі познайомився з одним угандійцем, з яким за компанію поселився у дешевому готелі. Готель був справжня діра, але зато ми знайшли супер дешеву місцеву їжу в справжній мусульманській столовій, де навіть не було пива.

Зранку я поїхав на пляж, де ще заночував останню ніч (таки не даремно з собою тягав намет всю дорогу!) і наступного дня по обіді сів на літак.

Вночі прилетів в Абу Дабі. Мав 12 годин часу до наступного літака, і мене (все нахаляву) завезли і поселили в крутий готель. Зранку я мав час на дуже коротку екскурсію по Абу Дабі. Після Танзанії воно дивиться дуже круто і виглядає як справді багата країна. Здається ніби всі їздять на таксі і всюди купа модернових будинків (фотка1, фотка2). І це все серед пустелі (фотка). І ще всюди кондеціонери (і в кожній машині також), а як виходиш назовні, то просто аж вдаряє в голову спека і вологість. Там було посправжньому гаряче і було аж направду важко дихати. І як там люди жили перед тим як винайшли кондеціонери, я не уявляю.

В аеропорту сказали, що літак запізнюється на 8 годин, і всіх 200 з гаком не місцевих пасажирів знову відправили в той самий крутий готель (фотка). Тож я ще мав нагоду трохи погуляти і покупатися в басейні ...
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення
Показувати:   
Нова тема   Відповісти    Туристичний форум -> Веселі історії Ваш часовий пояс: GMT + 3 Години
Сторінка 1 з 1

 
Перейти до:  
Ви не можете писати нові повідомлення в цю тему
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете голосувати у цьому форумі






Яндекс цитирования

Украинская Баннерная Сеть

Новини Погода Авто Спорт Реферати Аукціон Туризм Мобільний світФорум Оголошення Каталог Реклама Гороскопи Пошта Робота Чати Магазин Фiнанси Пошук Листівки Знайомства Блоги Анекдоти Музика Фото Радіо Мистецтво Хобі Розсилки Ігри Райони Відео АкціїТелегiд Бiблiотека Iсторiя МагазиниТоп 100 ЩоденникиПрограми Український проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий портал Співачка Ольга ЯловенкоНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛ КОМПЮТЕРНА УКРАЇНА ТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ Українська хата Банерна мережа Невідома історія ГАЛИЦЬКА СТАРОВИНА Контекстна реклама

ФОРУМИ ПРИКАРПАТСЬКОГО ПОРТАЛУ
 
Туристичний форум
 
Мобільний світ
 
Ігровий форум
 
Форум IFN
 Робота, працевлаштування  Автофорум  Колекціонування, хобі  Спортивний форум
 Комп’ютерний форум  Історичне Прикарпаття  Знайомства  Відео та кіно
 Музичний форум  Мистецтво  Новини  Районні форуми
Рекламний форум
 
Фінансовий форум
 
   


Powered by phpBB
Appalachia Theme © 2002 Droshi's Island
Ukrainian translation © 2005-2006 Serhiy Novosad